ДО ПИТАННЯ ЦЕРКВИ

Я довго шукав свою церкву – у Чернівцях я її так і не знайшов.

Знайшов у Київі.

І се ТЕПЛА СОФІЯ. Тричі на тиждень – середа, субота, неділя поспішаю сюди на ранкову літурґію. Сповідаюся отцю Іванові. Він строгий, шпетить мене за не так причащання, але він є моїм сповідником. І він, і инші отці – Михайло, Петро, Георгій, і паламарі – Микола, Максим, і диякони – Назар, Сергій – вони усі співтворять літурґію, даючи вірянам хліб понадсущний, мовлять про дух, про радість буття, про царство Боже усередині нас.

У короткий відтинок часу, коли царські врата запираються, є час на сповідь і час засвітити свічку перед образом Матер Божої а помолитися за упомин душі   тих, же приходять до тебе по свічку а молитву – у сні альбо і навіч.

Є у літурґії момент, коли диякон альбо священик мовить любіть одне одного – і ти обіймаєш незнайомих тобі людей, являючи істину ГОСПОДЬ ПОСЕРЕД НАС. Таким чином у церкві на службі Божій нема самотніх, нема сиріт духовних, нема чужих – ми усі християни і єднає нас любов до Господа і одне до одного.

Вони ріжні – прихожани Теплої Софії: пані Оля, же опікується квітами у церкві, пан Андрій, же опікується стільцями, пані Олена, Ігор Жданов… І саме прихожани, їхнє бажання запомогти, підтримати, зрозуміти – є найбільшою цінністю Теплої Софії.

Пояснити се простими словами людям, які не вірують, важко а то і неможливо.

14 червня 2023 року ув Інтерфаксі представники центру Разумкова Юрій Якименко а Андрій Биченко репрезентували чергове соцдослідження. І там мовилося про зниження суспільної довіри до церкви загалом, до церкви як соціального інституту. Ігор Жданов цілком логічно зауважив, же варто розріжняти церкви а не робити з них вінеґрет. Пан Якименко у репліці заявив, же центр Разумкова стоятиме на своєму. Але се прозвучало геть непереконливо.

Чому?

Бо церква не є соціальним інститутом і не потребує довіри суспільства як споживацької спільноти. Церква не виробляє продукту споживання, як се роблять партії чи супермаркети, ресторації чи фірми одягу. Церква забезпечує духовні практики для віруючих. Віра у воскресіння і вічність душі – основа церкви, камінь наріжний, на якому віруючий будує своє життя і життя після смерти.

Якщо ти не довіряєш церкві (главі церкви, священикам а усім причетним до творення літурґії), то ти її уникаєш. І тут соцопитування не потрібні. Та і церква не потребує популярности у споживачів, бо духовне життя – се спожиток специфічний, трепетний а не для усіх.

Звичайно, священики а їх помічники мусять докладати зусиль а надзусиль, аби саме їхня умовна Софія була справді теплою, бо правити службу у порожній церкві – се правити у порожнечу. І тут роль пастви неоціненна.

Отцю-настоятелю Теплої Софії Петрові та його колегам удається витворити атмосферу узаємної довіри, радости а сімейного затишку.

Звідси і довіра.

Звичайно, потрібно більше інформації назовні.

Варто запровадити традицію спільної світлини після кожної літурґії – розійшовшися по соцмережах, сі світлини приведуть до храму тих, же не знають а не відають про можливість духовної практики саме тут, у серці Київа при престолі легендарної Оранти Київської.

Можливо, є сенс творити невеличку трапезу у трапезному храмі чи поза ним, орґанізовувати позацерковні заходи – концерти, паломницькі мандри, лекції тощо.

Отцю Івану варто подумати про нову книжку (першу я так і не насмілився у нього вижебрати на прочит а на відгук подячного читача) – про теплу Софію, а отцю-настолятелю Петрові – про видання церковного календаря, листівок з молитвами тощо. Се увиразнить діяльність церкви, зробить її ефективнішою а вартіснішою для громадянства Київа.

Отже, підсумок: соціологія безсила там, де Бог творить духовну практику істинної християнської православної громади.

ХЛІБ НАШ НАД-СУЩНИЙ ДАЙ НАМ СЬОГОДНІ – благаєме Господа і він являє нам чудо буття кожного Божого дня.

Цінуймо се і любімо.