МОЛЮСЯ ЗА ВОРОГІВ СВОЇХ

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога -- писав великий український духовидець Тарас Шевченко.

Я знаю Бога, хоча моя дорога до нього була нелегкою а зиґзаґоподібною -- од хрещення -- через заперечення -- до віри у воскресіння.

Мене хрестили у два мої місяці у Миколаївській церкві у Чернівцях. Уластиво, не у самій церкві -- священика покликали домів, і він- старенький юж був -- розбив келішок.

Потому мама клала передо мною цукерки, яблука, гроші  і улуфко. Я обирав улуфко. І улуфко -- стило, калам, перо -- принесло мені усе: і гроші, і дім, і сад, і цукорки, і кохану дружину, і славу, і неславу -- геть усе шо до кришки, як мовив мій мощул.

Тому я подячний своєму покликанню.

Служу му вірою а правдою ось уже понад сорок літ (перша публікація -- чернівецька обласна комсомольська ґазета МОЛОДИЙ БУКОВИНЕЦЬ з легкої руки чудового поета Віталія Колодія -- про нього тут http://www.litforum.com.ua/index.php?r=14&a=8111)   

У літературу я прийшов усерйоз і -- назавше. 

Починав москворотим графоманом -- потім став графоманом українським, свідомим -- переріс.

Потім був епіґоном -- переріс.

Ставши майстром намагаюся не пускати у душу гординю, бо іскру Божу не сам собі дав а Господь. Инколи думалося, же се прокляття од Лукавого, але тепер тямлю -- се благословіння Боже на служіння своїй нації, яку створив теж він, створив із прежди віка, коли божі птахи нанесли зі дна океану піску а земли -- і постав САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ, український рай Божий. 

Нація -- живий організм -- і кожен (кожна), же пребуде у ній -- житиме вічно.

Нація животворча суть, держава -- споживає, а не творить. Держава се інструмент самореалізації у руках нації. Якої? Се питання. Принаймні протягом останніх 32 років незалежности не у руках нації української.

Зараз українська нація довершує велику війну з ордою, розпочату ордою переможною для неї битвою у 1223 році на річці Калці. А уможливили сю нашу таку давню а таку близьку а болісну поразку події 822 року у Київі, коли скоробагатьки а купи-продавці одкрили наші брами зсередини, убили Царя Оскольда -- останнього із Київичів -- прогнали уґрів і намагалися не пустити у душі українців Ісуса Христа -- Господа нашого. 

Нічого не вийшло.

Українська нація перетравлює і перетворює собі на користь усе сміття, ке потрапляє у її здоровий а сильний організм.

Я не маю претензій до представників инших націй в Україні -- ми альбо не перетиналися, альбо перетиналися у позитиві. Навіть з ляхами, шмоками а москворотими.

А от зі своїма...

У падолисті 2000 року президія НСПУ у драпіжний спосіб, порушуючи свій статут а норми людяности "виключила" мене зі Спілки -- за розкол, порушення статуту а аморалку. Моя аморалка полягала у тім, же я на повен голос заговорив про украдений у письмаків корпус у будинку творчости у Ялті. За 1 мільйон гриваків НСПУ продала чотириповерховий цегляний будинок 1959 року зведення а гектар дубового парку на додачу. Причім у якости оплати отримала тільки 600 000, бо за 200 000 їй дали сміттярну машину а ще за 200 000 поливальну. Я про се і повів кору КІЄВСКІХЬ ВЄДОМОСТЄЙ Стасу Бондаренку.

 Промоутером мого "вигнання з раю" (назва роману Загребуші) був соціяліст, йобар бухгалтерші а п'яничка (хоча і добрий поет) Михайло Шевченко (мав здохнути, бо у парламентській поїдальні удавився кісткою од риби, але Іван Бокий поратував го од вірної погибелі) -- про його тут  http://www.litforum.com.ua/index.php?r=11&a=8220. Запомагав му сфабрикованим у Хмельницькому покійним Серунцем протоколом облфілії НСПУ, до якої я жадного достосунку ні народженням, ні членством ув оній, не мав) але  такий собі кент а гидомирник Леонід Закордонець приклався до орґанізації того протоколу -- про нього тут --http://www.litforum.com.ua/index.php?r=18&a=8021

Я був на тій президії. Більше того -- я свідомо спровокував їх на сей крок. Вони передбачувані. Я їм тоді мовив: я виріс на ваших книжках. які мене навчили -- не красти і не брехати. На жаль ваші книжки не співпадають з вашими діями. Через двадцять літ, коли мої діти запитають мене, тату, де ти був, коли вони крали а брехали, я їм покажу ваше рішення.

І ті, же виключали а клеймили ганьбою Дзюбу, Світличного, Бердника, виключили а клеймили і мене. Ріжниця тільки у тім , же мої великі попередники ішли одразу у табори, альбо купували волю ціною покаянної заяви у Макулатурці,  а я -- просто на вулицю, на пенсію, у неславу.

Хоча про що я?

Наступного ж дня країна дізналася про мене як про письмака.

Микола Сом навіть епітафію написав: http://www.litforum.com.ua/index.php?a=8227

Усе так і було -- я справно платив членські унески аж до того часу, поки Віктор Баранов не зламав дане мені слово -- і не одмінив осоружне а незаконне рішення президії НСПУ. Я тоді написав на його ім'я заяву про вихід з НСПУ (вона, певнечки, є у моїй зеленій папочці, ку передають од голови до голови як вибухівку) і успішно вступив до НСЖУ.

Хто мене виключав?

Михайло Шевченко (головував) 

Юрій Мушкетик

Володимир Дрозд

Ярослав Стельмах

Злодій, нездара  а офіцер ҐРУ Володимир Яворівський -- він же Ларіс Кірес

Сексот Леонід Кореневич  http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=2724

Мерзота Ігор Кравченко

Орест Сливинський

Сексот і графоман Олесь Лупій --http://www.litforum.com.ua/index.php?r=14&a=5803

Лавреат премії Ярослава Ґалана Ярема Гоян

Автор закритої -- для КГБ -- рецензії на збірку ЗИМОВІ ДЕРЕВА Василя Стуса --- http://www.litforum.com.ua/index.php?r=14&a=204 -- Петро Осадчук.

Людмила Тараненко з Черкас

Старий цекіст Вадим Скомаровський

Віктор Кордун

Шістка Кордуна Михайло Григорів.

Инших не пам'ятаю.

Вони чекали же я

повішуся

зіп'юся

дочасно здохну.

хуй вам у тачку.

Я поселився на березі Дніпра, сиджу на березі, рибарюю, пишу поези, прозу, п'єси. критичні розправи, літературузнавчі есеї, курю піпу а спостерігію, як одне за одним пропливають трупи моїх ненависників -- ворогами їх назвати важко -- гидомирна потолоч.

Усі виздихали (Стельмах згорів у СИНЬОМУ АВТОМОБІЛІ -- назва го п'єси, на ювілеї кої ми бухали у Молодому театрі -- дорогою з Баришполя до Київа).

Лишилося тіко двоє -- Шевченко ("на жаль нас не плутають") а Закордонець.

Нічо.

Дочекаюся.

Як мовив у відомому анекдоті старий бандерівець -- маю час а натхнення.

Світлої пам'яти композер Юрій Іщенко мовив: ПОСТРАЖДАТИ ЗА ПРАВДУ НЕ СОРОМ.

У НОВОМУ ЗАВІТІ мовиться, же гнані за правду осягнуть царство Боже.

Отець Георгій (Коваленко) слушно мовить -- ЦАРСТВО БОЖЕ МІЖ ВАМИ І У ВАС САМИХ.

Молюся за ворогів моїх, хай їм у пеклі насниться Україна. У ПЕКЛІ ВОДИ НЕМА -- істина.

Слава Нації.