ЩУРЯЧІ ПЕРЕГОНИ

 Спочатку про Амеліну. Маю ї дві книжки. Роман з московським поглядом на Львів дочитав до половини. Не знайомі, не цікавилися одне одним, не прагнули спілкування.

 Загинула. Співчуваю.

 Гортаю стрічку -- усі у траурі. Постять світлини. Плачуть-ридають. Література утратила.

 Література нічого не утратила. Якщо письмак справжній -- він живе а живе -- у своїх творах -- у своїх читачах.

 Щодо людини -- то кажіть їй слова своєї любови при життю. Цікавтеся людиною при життю -- запитайте, як у казці про  Козу-Дерезу: чи ти їла, чи ти пила, людино добра, чи маєш де переночувати, що у тебе у твоїй зболеній душі, як тобі твоя самота?

А як людина умерла -- слова уже не для неї.

Ми маєме поставити собі просте запитання -- чому війна? Хто винен? І наскільки моя вина уможливила сю війну? Списати усе на Хуйла -- не вийде.

 Задавнена хвороба українського суспільства -- відсутність діалогу, неуміння вести діалог, небажання казати а чути правду -- про себе, про Україну, про світ. 

 А нема діалогу правди -- нема довіри. Нема довіри -- нема любови. Нема любови -- війна.

 Я заплатив дорогу ціну за право казати правду. 

 Мене викинули з НСПУ у 2000 році, по мені ішли потоптом психологічно, доводячи до творчого а реального самогубства. З них усіх у живих лишився тільки Міша Шевченко, кий парнірує у своїй соціалістично- морозівській парадиґмі. Усі инші пропливли трупами повз мій берег Дніпра, де я під чинаром курю люльку і розмислюю про усесвіт.

 23 роки чекаю вибачень а реабілітації. 

Їх нема.

Чергові долбойоби при кермі НСПУ цинічно пропонують вступати у їх Шпільку графоманів з нуля. С хуя лі, ґаспада?

Я дочекаюся альбо вибачень-реабілтації, альбо сего духовного смітилища просто не стане.

Приклад Барана вельми показовий. Фацет прокерував Івано-франківським філійом 10 літ -- дві каденції. Файно. БудЕ. уступися убік. Він так і учинив. На го місце прийшла пані Світлана, ка срати хотіла на попередника. Попередник призупинив своє членство ув НСПУ а одновив товариство письмаків а журналістів імени Франка. Та й Богу дякувати. Ан нєт. Як тільки пані наступниця здрисла до Польщі, Баран хутенько повернувся на сідало, узявши на озброєння риторику Хуйла -- то заради людей. Айно.

 Вася Клічак, же пішов урешті од безгрошівного Мовчана у колишню Радписю дирехторьом, видав дуже хуйовий довідник. Якби він таку хуєту видав при совєтах, то поклав би на стіл партбілет. А при Клапавухому і так сайдьот.

На сей раз Клічак чомусь розділив письмаків по обласних кошарах, чим їх принизив. Та й користати з такого довідника вельми незручно.

За 300 гриваків за примірник могли би дати якісні біографії а координати для зворотнього зв’язку.

Але беремо Івано-Франківську філію, куди Баран стрємітєльно повернувся. Дивимося, заради яких таких людей він учинив се духовне самогубство?

Ось вони:

Михайло Андрусяк. Який директор друкарні не мріє стати автором книжок.

Василь Андрушко. Скульптор. Маляр. Ще і віршики пописува. Вельми загонистий коломиянин.

Мирослав Аронець. Чудова людина а мистецтвознавець. Верлібрист.

Дмитро Арсенич.

Ольга Бабій. Телемісцева журналістка.

Віра Баґірова. СКАЗКІ БАБУШКІ МАСМА.

Евген Баран.

Михайло Батіг. Поет.

Микола Близнюк.

Світлана Бреславська –Кемінь – се ж та піхва, же піхвила Барана у фіст а гриву – наступниця-папєрєдніца.

Михайло Буджак.

Олександер Букатюк. Надвірнянське чудо модернізму.

Марія Вайно.

Любов Василик.

Микола Васильчук. Краєзнавець.

Іван Війтенко.

Іван Гаврилович.

Володимир Ґловацький.

Василь Гостюк.

Аделя Григорук.

Степан Григорчук.

Володимир Ґросевич.

Наталія Данилюк.

Ольга Деркачова. Маю куйся ї книзю, але нич ї ще не читав.

Марія Дзюба. Войовнича атеїстка. Ху лі ти у літературі робиш? Хзн.

Надія Дичка.

Богдан Дичук.

Василь Добрянський. Здурів хлоп на старість, ударився у детективи під шмокопсевдом Борис Крамер.

Ганна Дорошенко.

Дмитро Захарук.

Володимир Качкан. Популяризатор фольклору а етноґрафії.

Роман Киселюк.

Орест Князький. Жадний уваги. Мав необережність згадати го ув огляді у Макулатурці – то писав туда а писав.

Лариса Колесник.

Анна Косман.

Василь Лесів.

Любомир Михайлів.

Василь Мойсишин.

Володимир Морозюк.

Василь Нагірняк.

Леся Пилип’юк.

Мирослав Попадюк.

Надія Павлик.

Тетяна П’янкова.

Богдан Радиш. Ціквий поет.

Василь Рябий. Абсолютний коломийський графоман.

Ярослав Савчин.

Микола Симчич.

Ольга Слоньовська.

Неоніла Стефурак. Чудова українська поетка.

Іванна Стеф’юк.

Любомир Стринаглюк. Без поваги.

Оксана Тебешевська.

Марія Ткачівська. Має файного сина, же грає ув одному із київських  гуртів.

Ярослав Ткачівський. Вельми талановитий поет.

Василь Тулай.

Галина Турелик. Комсомольська поетка.

Степан Хороб.

Галина Христан.

Василь Шкурган. Пише покутським діалектом.

Леся Шмигельська.

Дмитро Юсип. Автор афоризмів.

Ярослав Ясінський.

Орися Яхневич.

У мене тільки одне питання до Барана – зі стількох достойних істот літературної статі ви не годні вибрати собі голову? Дивно.

І тут – увага! Оплески! – у баранячій кошарі – буковинська овечка Мирослав Лазарук, яку у Чернівцях усі називають ЩУР.

Щур, кий триста літ доїть буковинську владу на щурячий журнал а щурячі забаганки – утік до Барана.

Чого?

Яка причина?

Хзн.

Знаю одно:  Щур -- се літературне позорище а незугарище Буковини. БУКОВИНСЬКИЙ ЖУРНАЛ, кий при Богданові Загайському був буковинським, при Щурі став Щурячим – там друкуються переважно не буковинці, колєги-нужники Щура, Масан а його чудові краєзнавчі статті у щурячому журналі відсутні. Нема там і ПЦУ – тільки УГКЦ. Ще й видрукував без жадних коментарів а перепрошень мемуари греко-католицького священика, похованого на Руському цвинтарі у Чернівцях, кий дозволяє собі називати українських православних Буковини схизматами. Ах ти ж йобаний уніяте, з того світу мерзиш нас, буковинських українців, а гнівиш Господа тупою ненавистю – а Щур тобі у поміч.

Щурячі писання – щось між Рябим, Параскою Амбросій, Зубарем, Марфієвичем а Олегом Сенчиком.

Щурячі писання про великих – Миколайчука, Яковенка, Вінґрановського, Римарука – чистої води Фольварочний альбо по народному Василь Срака. Як сміялися у Москві – є коньяк марочний. а є коньяк Фольварочний.

Добре, же у Луцьку є праведний а справдешній Лазарук -- Віктор -- великий поет а мислитель. А Щур -- як нетля.

То заради Щура Баран грає не за правилами а з правилами?

Бог у поміч.

Нам направду не по дорозі.

Слава Нації.