ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ
17 черв. 2022
РОМАН КУХАРУК
У суботу у княжому Київі поховають Романа Ратушного – соняшного воїна, кий пішов у розвідку -- у засвіти – у наву – з прияви – і уже си не верне. Хіба у сни… Поховають файно, вартісно, щиро – українчі уміють ховати. Біда, же берегти не уміють а при житті -- цінувати. Йому би княжити у тому Київі – бути мером, депутатом чи совісним чиновником. Але ні. Господь вертає світло до себе. А ви – сліпі -- і далі ідіть за сліпими поводирями -- у прірву.
Я знав Романа ще задовго до його народження.
Знав його тата Тараса, кий учився на кілька курсів після мене, був яскравим, свіжим а світлим – і київцем. Ми з ним особливо ніколи не перетиналися але завше ішли поряд.
Знав його маму – поетку Світлану Поволяєву: чув її вірші. Пив з нею у спільному гурті вино чи горівку, Ромчик Греба просив мене за ню як за поетку – аби запоміг: давно то було.
Ромчик виринув з інтернетрів – як голий з маку – спочатку сприймав-єм го як сина Тараса. Про те, же він і Світланин син – дізнався тільки по його смерти. Потім Ромчик став повноцінним Романом – самостійною публічною фігурою: через Протасів Яр, через свої дописи у соцмережах, через суди-пересуди, через домашні арешти а поруки. Бачив го переважно на акціях непокори, на протестах. Останній раз – на ході проти чогось: від Шевченка попри універ до ОПи. Був згустком енерґії, змагу, одваги. Поряд з ним зірка – судячи з усього – иншої -- контори – Стерненко – виглядав ботаном – ув окулярчиках, з лукавою посмішечкою. Ромчик був прямим а твердим як скеля – у русі.
Таким і полишиться у моїх очах.
Голосу не пам’ятаю.
Голос най пам’ятають ті, у кому він говорив.
24 роки. Як Володимир Кобилянський, кий написав ґеніяльні вірші: Краса переходу – найвища краса. Прекрасне те листя, же впаде під ноги Як трупом засохлим застеле Ясніші стають небеса альбо Я був сьогодні в тім краю Який до нас іде ні сліз ні болю ні жалю там не було ніде. Переливавсь потік людей – Які ж вони дивні: лунали співи з їх грудей І сміхи голосні. І понад себе глянув я – Чи се земля чи ні? І що ж – вгорі була земля. А небо – на землі. Кобилянський з 1919 року лежить на Байковім цвинтарі у Київі, дійсна могила го пригубилася, а – символічна – є : недалеко від місця останнього спочинку співавтора ДУХОВНОГО СЛАВНЯ УКРАЇНИ Олександера Кониського, же пішов у засвіти за 19 літ перед юним Кобилянським. Романа Ратушного теж поховають на Байковім. І не забудуть. Він не дасть себе забути. Респект. Йому. Його світлій дорозі в Олірну.
Але нам, сучасній українській еліті – ніякого респекту. Бо ми – еліта – своїми діями, словами а бездіяльністю допустили до сеї війни, ка убиває, руйнує, калічи а нівиче.
Та то хуйло – скажете ви.
Та то орда – мовите слізно.
Та то зелена шмаркля – скажуть порохолизи.
Та то порох – скажуть зеленофіли.
Та ні, панове теліґенсіє, се ми з вами – ми – яйцеголові – наділені Господом здатністю до аналітичного мислення, надихаючого слова, вагомої а вартісної дії, -- ми з вами
не провели належну люстрацію,
не провели деколонізацію,
не забезпечили у своїй країні добробут для усіх а достаток для кожного,
не привели країну до НАТО а ЄС,
терпіли а своїм голосом підтримували протягом тридцяти останніх літ ПРАВЛЯЧИЙ БИДЛЯЧИЙ КЛАС.
Тому ми відповідальні за сю війну не менше за хуйла і за орду і не скидаймо сего хреста зі своїх пліч а зі своєї душі.
Ми приречені на перемогу?
Так.
Але якою ціною?
Ціною крови.
Ціною втрат.
Ціною нерозвитку.
Ціною злиднів.
Ціною бути перегноєм для країн-націй, же сусідують з нами (опріч Московії а Білорусі, безпереч).
Що далі?
Хто приведе нас до перемоги?
Якою буде країна після сього безперечного тріумфу української нації? Де? З ким?
Пора думати про се уже сьогодні.
І мовити.
І діяти.
Часу нема.
Я розпланував наступні півтора роки у нотатнику – але чи доживу бодай до завтрашнього дня – не тямлю, бо труди і дні мої у руках Господа.
Поки що я не бачу:
- Бази ресурсів для розвою.
- Політичної сили, яка перетворить українську державу ув інструмент самореалізації української нації.
- Політичної програми на наступні 100 літ.
- Політичної команди, же здатна сю програму зреалізувати.
- Розуміння потреби швидкої якісної а світоглядної культурної революції ідентичности.
- Бажання творити модерне українське майбутнє уже сьогодні.
- Відповідальної еліти, яка замінить собою ПРАВЛЯЧИЙ БИДЛЯЧИЙ КЛАС.
Тому, як мовив слушно Тарас Шевченко:
Поховайте, та вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте…
А перед Тарасом слушно мовив Ісус Йосипович, Ісус з Назарету, Ісус з Галілеї: ХЛІБ НАШ НАД-СУЩНИЙ ДАЙ НАМ СЬОГОДНІ.
Будьмо мудрі а відповідальні за усіх і за все.
Мир вам.
Слава Україні.