ЯЙЦЕГОЛОВИЙ НЕ МАЄ ПІДСТАВ ДЛЯ ГОРДИНІ

Яйцеголові – люди мислення, творення текстів-сенсів-проектів рішень а висловлювання — люди творчі. Бог дав їм іскру Божу саме для сього: мислити, творити а висловлювати.

Кожен яйцегловий проходить три стадії становлення.

1 стадія – графоманія. У сьому нич поганого не є. Любити писати не є гріх. Гріх полишитися на сій першій стадії саморозвитку а цілий вік бути графоманом.

2 стадія – епіґонство, себто наслідування великих попередників а майстрів. Се природній етап розвитку кожної творчої особистости. Проте багато хто застрягає на сьому етапі а навічно полишається жалюгідною тінню когось – епіґоном.

3 стадія – майстер. До неї доходять одиниці.

У чім наша заслуга, панове люди, же ми народилися? Та ні у чім. Роди єдналися, батьків поєднав Бог альбо випадок на короткий неприємний ачи приємний для обох час. І тільки.

У чім наша заслуга, же Господь дав нам іскру Божу? Ніякої. Заслуга полягає у тім, аби безболісно пройти стадії графоманії а епіґонства а стати майстром. Майстер – се технічна готовність виконати своє призначення. Ім’я на творі (книжка, скульптура, храм, картина, фільм, театральна вистава тощо) – се тільки клеймо майстра, же посвідчує, же сей твір якісний а відповідальність за якість бере на себе певний ім’ярек. Так само майстер кладе своє клеймо на макітру, миску, глечик, близнята, дерев’яну ложку чи глиняну миску, деркач тощо.

Знаю єдного Ігорка – з бердичівських сябрув – безпереч понадто талановитого, але мистецька гординя спожирає го: Я професійний піїта, а ви – сміттє, топове видавництво, топові люде тощо. Гординя не сприяє розвитку таланту а знищує го ущент.

Инший Ігорко – львівшький волиняка – талантом не яскріє, але так себе любе, так себе подає, так вислови великих  про себе коханого репрезентує, же сміх бере.

У Франеку є Штефцьо, кий шо би і де би не мовив – мовить про себе, коханого.

Таких – море.

І доля їх незавидна. Їх чекає забуття у потомних поколіннях.

Були колийся Гоголь-Яновський а Кукольник. Однокашці у колеґіюмі графа Безбородька. І що? Про першого гримить цілий світ, про другого забули.

Були колийся Богдан Дідицький а Іван Франко. І що? Хто Дідицького знає чи має за письмака?

Отож, панове письмаки, малярі, скульптори, фільмарі, режисери театру, архітекти, філософи, історики, науковці та инші яйцеголові – не упадайте у гріх гордині, бо Господь не любить сего і сей гріх ніґди не пробачає.

Багато покликаних, але мало обраних.

Пам’ятайме притчу Ісуса Йосиповича про талант. Талант можна закопати, пропити, просрати, розтринькати, розпорошити, занедбати, знищити а можна розвинути а реалізувати у неперебутні цінности.

А ми – українці – свідомі а несвідомі носії українських цінностей.

Пам’ятаймо про се.